Раніше я був вкрай песимістичною людиною і завжди вважав, що це лише проблема мого характеру. Але з часом, поглиблюючи свої читання й роздуми, я поступово усвідомив: песимізм — це не вада окремих людей, а, швидше, базова установка людського виду.

Погані новини поширюються легше, ніж хороші; загрози запам’ятовуються краще, ніж можливості; вага одного великого збитку в нашій психіці значно перевищує радість від кількох рівнозначних виграшів. З еволюційної точки зору, відносно логічним поясненням є те, що сам по собі песимізм — це набір “генетичних алгоритмів”, які захищали людину в давнину, але поступово стали невідповідними сучасному світу.

Уявіть, що ви — первісна людина, яка вийшла на полювання, і раптом чуєте шум у траві. Ви вирішите, що це, ймовірно, кролик, чи спершу припустите, що це хижак? У світі, наповненому смертельними ризиками, надмірний оптимізм був радше недоліком. У довгостроковій перспективі більш обережні індивіди, які схильні переоцінювати небезпеку, мали більше шансів вижити й залишити потомство.

Пізнавальна система людини створена не для того, щоб бачити світ об’єктивно, а щоб “уникати фатальних помилок”. Ця базова мета призводить до кількох стійких песимістичних упереджень.

По-перше, відраза до втрат (Loss Aversion). Біль від втрати 100 доларів набагато перевищує радість від отримання 150 доларів.

По-друге, упередження доступності (Availability Bias). Новини про авіакатастрофи підсвідомо змушують людей вважати польоти небезпечними, хоча статистично це один з найбезпечніших видів транспорту.

По-третє, надмірна атрибуція й механізм самозвинувачення. Людина схильна пояснювати невдачі “це я невдаха”, а успіхи — “просто пощастило”. Саме це і є психологічним ґрунтом для синдрому самозванця.

У сучасному суспільстві ця песимістична когнітивна система додатково підсилюється соціальними мережами. Алгоритми платформ природно віддають перевагу страху, гніву та тривозі, адже ці емоції утримують увагу довше й поширюються швидше. Наш песимізм — не лише наш власний вибір, його нам постійно підживлюють.

То що ж робити з цим майже прописаним у “базовому коді” людства песимізмом?

Справжня руйнівна сила песимізму полягає в тому, що мозок природно мислить у дихотоміях: “успіх або провал, безпека або смерть”. Але в реальному світі більшість рішень — це не вибір із двох варіантів, а питання ймовірностей. Якщо продовжувати оцінювати світ лише через призму “переможець-програвший”, майже гарантовано зазнаєш невдачі знову і знову.

Більш реалістичний підхід — це мислення категоріями очікуваної цінності.

Як і у випадку з авіакатастрофами: інтуїція каже, що це дуже страшно, але з точки зору очікуваної цінності ризик набагато менший, ніж здається. Вирішуючи, чи варто щось робити, головне — не те, “чи буде катастрофа у випадку невдачі”, а те, чи є довгострокова очікувана цінність позитивною чи негативною.

Очікувана цінність (EV) успіху = ймовірність успіху × вигода від успіху − ймовірність невдачі × втрати від невдачі.

Коли ви бачите, що навіть у разі провалу втрати прийнятні, а у разі успіху винагорода може значно зрости — раціональний вибір полягає не в тому, щоб сумніватися, а в тому, щоб спробувати ще кілька разів.

Маск якось сказав: якщо якась ідея не суперечить законам фізики, то, збільшуючи час і докладаючи зусиль, теоретично її можна реалізувати. Можливо, це найрадикальніше формулювання оптимізму, яке я чув. Його справжня цінність не в тому, щоб гарантувати успіх, а в тому, щоб не проголошувати щось неможливим до перевірки.